В Чернігові майструють сопілки, деркачі і навіть гуслі

Дивовижно, але стародавні музичні інструменти, на яких наші пращури грали ще за князівської доби: тріскачки, бубони, сопілки і навіть гуслі - можуть зацікавити сучасних підлітків. Це підтверджує майстер і музикант Олександр Бєшун — учень одного з найвидатніших майстрів фольклорних інструментів минулого сторіччя Олександра Шльончика. Нині секретами їх виготовлення спадкоємець ремесла (чи, можливо, мистецтва?) ділиться з власними учнями в Чернігівському центрі народних ремесел для дітей та юнацтва. Коли людина потрапляє до творчої студії, бажання помайструвати з’являється навіть у тих, хто до музики не має жодного відношення.

Майстри набивають руку на свищиках

Музика захопила Олександра Бєшуна ще у третьому класі, коли він почав грати на трубі в сільському гуртку. Тому після школи питання про те, де навчатися далі, навіть не виникало — тільки в музичному училищі! Втім, на четвертому курсі Олександру відкрилася зовсім інша сторона музики.
— Зі мною на курсі вчився онук Олександра Шльончика, Сашко, він і познайомив мене зі своїм відомим дідусем. Якось юнак приніс гітару, яку він виготовив власноруч, я зацікавився й вирішив, що у мене також вийде. Столярними роботами я займався ще з дитинства. Ось із цим бажанням зробити гітару я прийшов до майстра. Однак почали ми з малого — свищиків – так званих «зозуль». Тож руку я набивав на свищиках, потім ми робили сопілки, потім тріскачки, деркачі. За декілька років зробив їх штук 60—70. Спочатку, звісно, не виходило: злився на себе, розчаровувався, хотілося все покинути, але вже не міг, — пригадує Олександр.
Свою першу сопілку він подарував вчителю на згадку. А той йому натомість — любов до фольклорних інструментів і ремесло, що так вдало поєднало все, що Олександр любить у своєму житті. Уже 10 років Олександр Бєшун навчає власних учнів. За ці роки він сформулював для себе найважливіший закон педагогіки: якщо в учня щось не виходить — хвали, якщо бешкетує — хвали, якщо не слухається — хвали, тоді хороший результат гарантований.
— З дітьми завжди цікаво! Вони теж мене навчають: щось десь почують, щось вичитають в Інтернеті, розказують. Більшість, як і я в свій час, приходять зробити чи реставрувати собі гітару. Але, як колись мій вчитель, я їх «пригальмовую» — починаємо з простого. За реставрацію можна братися десь за півроку після початку навчання. А тим часом потроху навчаємо ще й нотній грамоті — їм же треба настроювати інструменти, слухати їх звучання. Хтось цікавиться, вчить акорди, вчиться грати. Можливо, для них ані виготовлення інструментів, ані музика не стануть професією, та, принаймні, вони знатимуть, як тримати в руках ці інструменти. Це може знадобитися в житті, — переконаний Олександр.
До майстра частенько приходять випускники — просто помайструвати, поспілкуватися, вже не можуть без цього. Щоправда, учнів небагато, щороку приходять п’ять-шість хлопчиків і дуже рідко – дівчатка.

Кожному інструменту — своє дерево

Гітара буде краще звучати, якщо її виготовити з клена, бандура — з верби чи буку, гуслі — з груші. Але без ялини жоден з інструментів не заспіває по-справжньому. Щонайменше три роки правильно відібране дерево, без сучків і пошкоджень, має «вичікувати» — сушитися. І потім ще декілька тижнів, а то й місяців майстре витрачає на саму роботу. За ці роки Олександр Бєшун створив десятки фольклорних інструментів і подарував нове життя старим бандурам, гітарам, домрі, кобзам і балалайкам. Його добре знають аматорські і професійні музичні колективи (напевне, в кожному вже є інструменти, виготовлені його руками), і не тільки Чернігівщини. Цікаво, що його гуслі користуються попитом у Москві. Але сам майстер залишається дуже самокритичним. Вважає, що самовдосконаленню меж не існує.
— Коли я прийшов працювати до студії, у майстерні стояли лиш столи та стільці. Весь інструмент збирав сам. Перші роки вдень учив дітей, а ввечері біг до Олександра Микитовича вчитися. За десять років, що я займаюся цією справою, звичайно, дізнався чимало секретів ремесла. Щось розказав учитель, до чогось вже «доходив» сам. Наприклад, сопілки Олександра Микитовича — дивовижні, ними він відомий на весь світ. Але форму його свищика я не перейняв, а вигадав власну, інструмент звучить вже по-іншому. Десять років — це тільки початок. Майстри вчаться все життя і цього часу буває замало, щоб стати справжнім митцем. Але для себе я зробив найважливіший висновок: хороший інструмент — тільки той, що подобається людині, яка буде на ньому грати. Тому не буває двох однакових сопілок чи гітар, все — індивідуальне, кожен інструмент — для окремого господаря, — вважає Олександр Бєшун.
Цікаво, що рідному інструменту - трубі він в жодному разі не зраджує. Під його керівництвом у рідній шестовицькій школі пізнає й навчається любити музику цілий ансамбль — 10 чоловік. Ось так поєднуються в житті майстра різні сторони музики: одна народжується в його трубі, іншій він сам допомагає народжуватися — даруючи їй інструменти.

Олександр Бєшун